Na Парижі

Вінницька лікарка Леся Олійник про COVID-19: «Робити вигляд, що все контрольовано, будемо потім»

Новини Вінниці / Вінницька лікарка Леся Олійник про COVID-19: «Робити вигляд, що все контрольовано, будемо потім»
На відміну від деяких інших міст у Вінниці перед приймальним відділенням лікарень не вишукувались черг з карет швидкої допомоги, які везли хворих на коронавірус. Ззовні мед заклади справляються із навантаженням. Проте є інший погляд – «із середини». Лікар- терапевт Леся Олійник працює в обласному клінічному госпіталі ветеранів війни з пацієнтами, в яких є підозра на COVID-19. На її думку, теорія змови цікава, але коли кажеш людям про смерть рідної людини, про неї не згадуєш.  

На відміну від деяких інших міст у Вінниці перед приймальним відділенням лікарень не вишукувались черг з карет швидкої допомоги, які везли хворих на коронавірус. Ззовні мед заклади справляються із навантаженням. Проте є інший погляд – «із середини». Лікар- терапевт Леся Олійник працює в обласному клінічному госпіталі ветеранів війни з пацієнтами, в яких є підозра на COVID-19. На її думку, теорія змови цікава, але коли кажеш людям про смерть рідної людини, про неї не згадуєш.  

«В романі Булгакова  Воланд звернувся  до Маргарити зі словами: «бійтесь своїх бажань - вони можуть здійснюватися»… Останні кілька десятків років тільки ледачий не закликав «вийти з зони комфорту». Хотіли? Вуаля!  Природа пішла нам назустріч і вивела із зони  комфорту повністю і надовго. Спалах COVID-19 у Китаї та поширення в світі протягом останнього року вплинули на всі сфери життя і поставили питання виживання в результаті атаки вірусу, - вказує Леся Анатоліївна. 

І тут ми виявилися неготовими не лише протистояти новому об’єкту в житті людства, але й просто визнати факт його існування. Як маленька дитина, що закриває очки долоньками, впевнена, що більше не побачить те страшне, що робить їй лячно.

Першими змушені були усвідомити реалії медики, які і безпосередньо зіткнулись з хворими на ковід, та й пам’ять підтягнула колись вивчену, але загнану в глибину, інформацію про чуму і холеру і про ще якісь небезпечні інфекції, від яких помирала ледь не чверть людства, що жили на той момент в світі…

Усвідомлення спочатку злякало, а потім заставило шукати шляхи боротьби. Перш за все захисту, тому що прийшло усвідомлення, що ті протичумні костюми, які під смішок колег надягав хтось один для демонстрації, крутяча штука, яка дає відчуття захищеності поряд з хворим, але до жаху незручна і неприємна, коли вдягаєш його на кілька годин для роботи в відділенні, а не в актовому залі для демонстрації колегам… Так, а ще з’явився страх бути причиною інфікування своїх близьких… І рішення жити окремо, чи залишатись в лікарні, щоб не нести небезпеку батькам, дітям, близьким… А ще ретельно дотримуватися дистанції, розуміючи, що інфікованим може виявитись кожен, бо інкубаційний період може бути більше тижня.

І кричати, благати інших берегти себе, дотримуватися карантинних заходів, вмикаючи абсолютно егоїстичні мотиви, щоб зменшити вірогідність свого зараження, щоб менше бути в костюмі, під яким тіло стікає потом, щоб не було потреби вдягати дві пари рукавичок, після яких на руках з’являються вологі ранки, з них сочиться рідина і болять навіть від ніжного дотику. А ще медику дуже боляче дивитись, коли людині погано… Коли вона задихається, а він немає ніякої спроможності допомогти… А ще говорити людині, що її мами , чи тата, чи чоловіка більше немає… Це боляче, дуже…

І може тому для медика людина, яка досі вважає ковід результатом зговору, політичними іграми чи ще якоюсь нісенітницею, зразу сприймається, як некритична. Адже вже варто усвідомити , що заховавши голову в пісок, ми залишаємо в небезпеці все тіло, і небажання бачити небезпеку, ніяким чином її не зменшує, а навпаки. Усвідомлення мотивує людину робити адекватні кроки , що повернуть безпеку, пройшовши період адаптації до нових умов, виробивши нові стратегії поведінки.

Можливо, щоб легше прийняти ті обмеження, які зараз накладаються, варто згадати особисту ситуацію, коли потрібно було якийсь час терпіти незручності, проходячи період адаптації до нових умов. Для когось це переселення в нову квартиру, де ще не все доведено до ладу, для когось - народження дитини, коли весь світ крутиться навколо неї, а для когось -хвороба близьких, коли всі ресурси сім’ї: фізичні, моральні, матеріальні - направляються на покращення здоров’я когось рідного.

Так, це складний період, але потім, оглядаючись назад, ми пишаємося собою, що справились, ми радіємо тому результату, який маємо, і усвідомлюємо, що ціна, яку заплатили за цілком реальна і воно було того варте.

От і зараз, маючи певні обмеження, кожна людина робить свій внесок в виживання людства в цілому.

Так, медики і науковці на передовій. Але кожен, хто дотримується дистанції,  зуміє уникнути інфікування і не поширить вірус далі, тим самим кладе свій патрон в автомат, з якого зараз стріляють по загрозі вірусної атаки на людство.. А робити вигляд, що все контрольовано, будемо потім. Ми  маємо пам’ятати слова Стівена Хоккіна : «Інтелект – це здатність адаптуватися до змін», і брати відповідальність за великі наслідки, роблячи свої невеликі кроки».

Сподобалася стаття? Розкажи про неї