На сторінках Музею Вінниці з'явилися нові цікаві дані про історію двох вінницьких поселень - Казанихи й Кайдачихи.
Згідно з опублікованими даними, у Музеї Вінниці був показаний план цих поселень, складений у 1821 році.За можливість ознайомлення з цим планом музей Вінниці висловлює подяку директору Державного архіву Вінницької області Юрію Легуну, а також досліднику та співробітнику Державного архіву Вінницької області Валерію Франчуку, який віднайшов цю мапу на сайті Бібліотеки імені Врублевських Литовської академії наук (Литва, м. Вільнюс).
Роздивитися документ більш детально можна за посиланням.
«Хутори Кайдачиха і Казаниха вперше згадуються в документах XVII століття. Вони належали вінницькому осередку Товариства Ісуса, заснованому в 1611 році і розбудованому завдяки фундації вінницького і брацлавського старости Валєнти Алєксандра Калиновського. Останній записав єзуїтам ділянку біля Ринкової площі, значні суми та, ймовірно, приміські хутори Кайдачиху і Казаниху. Втім, питання – коли і від кого єзуїти отримали ці хутори – ще потребує додаткового дослідження», - зазначають в Музеї Вінниці.
Хоча спочатку єзуїти займалися у Вінниці лише місійною діяльністю, з часом їх діяльність розширилася. У 1630-х роках вони спорудили кам’яний монастир і костьол, а також відкрили школу, яка пізніше перетворилася на колегіум. Після скасування Товариства Ісуса в 1773 році колегіум було закрито, а прибуток від хуторів надходив до бюджету Подільської гімназії.
На початку XIX століття, Казаниха (іноді Кожаниха) знаходилась приблизно за 2 версті (близько 2 км) від міста, поруч зі Слободою Дубицьких. Сьогоднішнє розташування цього колишнього хутора, імовірно, відповідає місцеперебування Вінницького цегельного заводу та його кар'єрів.
Кайдачиха (іноді Кайдашиха) розташовувалась за 10 верст (приблизно 10,6 км) від Вінниці того часу, з правого боку дороги на Брацлав. Вона межувала з іншими міщанськими хуторами й сьогодні вважається частиною Вінницьких Хуторів.
У дослідженні Вікторії Колесник "Шкільництво Поділля наприкінці XVIII - на початку XIX століття" детально описано життя в цих двох поселеннях:
«На 1 листопада 1831 р. в Казанисі був один господар із селян Роман Нечай, а в Кайдачисі мешкали вісім селянських родин і знаходився економічний двір, на якому розміщувалися дерев'яний, обмащений глиною будинок із солом'яним дахом (дві кімнати, кухня й комірка), погріб, три хліви з хворосту, дерев'яна комора і тік у вигляді «великого солом'яного даху, поставленого на землі».
У Кайдачихі також був невеликий ставок, з якого кожні чотири роки рибу продавали за 40 рублів сріблом, а також декілька кущів ліщини, які використовували для потреб ремонту парканів та хат. На обох хуторах разом на 1831 рік налічувалось 21 осіб чоловічої статі. Однак один чоловік, галичанин Луцевський, якого туди оселив директор Подільської гімназії Мацєйовський, втік, і його не вдалося знайти.
Станом на 1 листопада 1831 року чистий прибуток від діяльності обох хуторів складав 63 рублі 30 копійок сріблом. Раніше там також діяли дві корчми, з яких щорічно до бюджету Подільської гімназії надходило 124 рублі 16 копійок сріблом. Проте, орієнтовно у 1827 році цей прибуток був втрачено після включення корчми у міську відкупну межу, що призвело до обмеження можливості торгівлі алкоголем. Крім того, одну з корчм довелося розібрати через її жахливий стан.
