Жертвами терору 1937-38 років у СРСР стали понад 260 тисяч українців. Сьогодні документи з архівів КДБ про масові розстріли стали доступні онлайн. На Вінниччині у той час загинуло приблизно 20 тисяч людей. День пам’яті жертв політичних репресій відзначається щорічно третьої неділі травня. Запроваджений цей день указом президента України з 2007 року. Для Вінниці це завжди день жалоби.
Як інформує пресцентр СБУ, родинам розстріляних українців повідомляли про смерті від інфарктів і серцевих нападів
«Була навіть окрема директива – з родичами розстріляних говорити усно, а дату смерті в довідках ставити довільно, у межах 10 років після арешту», – йдеться в повідомленні.
Наприклад, виявилося, що точна дата розстрілу українського режисера Леся Курбаса – 3 листопада 1937 року, хоча за документами він нібито загинув у таборах 1942-го.
«І за 19 років після реальної смерті Курбаса в архівах КДБ Архангельскої області з’явиться висновок: скасувати розстріл через відсутність складу злочину», – зазначили в СБУ.
Колекція документів публікується з нагоди Дня пам’яті жертв політичних репресій.
Серед дослідників ХХ сторіччя існує термін – Вінницька трагедія. Це масові розстріли в обласному центрі мирного населення, що здійснювалися НКВС протягом кількох років перед початком Другої світової війни. Масові репресії інтенсифікувалися влітку 1937 року, а останні були зафіксовані в місцевій в'язниці перед відступом Червоної армії влітку 1941 року.
Дослідження цих злочинів почалося під час німецької окупації Вінниці. На прохання місцевої громади і з санкції німецької адміністрації організоване дослідження поховань почалося у травні 1943 року. За результатами розслідування було виявлено 91 масове поховання й ексгумовано 9439 тіл. Місцеві жителі впізнали серед загиблих 468 родичів.
Перші правдиві публікації про трагедію з'явилися тільки 1988 року. За результатами сучасних досліджень, вважається, що загальна кількість репресованих за цей період у Вінниці й області сягає близько 20 000 осіб.
Масштабні сталінські репресії саме на Вінниччині у передвоєнній Україні пов’язують з прикордонним становищем регіону, який тоді включав у свої межі сучасну Хмельницьку область, тим, що мешкала значна частина колишніх вояків армії Української Народної Республіки та Української Галицької армії. Також підозру викликала значна польська меншина в регіоні. З огляду на близькість кордону, численні родинні та приятельські зв'язки з закордонним населенням, вважалося, що в області існує ціла мережа «агентів іноземних розвідок», «диверсантів» та «ворогів народу».
Спеціально для боротьби з ними до Вінниці був відряджений Іван Корабльов — один з найдосвідченіших працівників НКВС. Вже в квітні 1938 року Корабльов просив збільшити ліміт смертельних вироків в області. За час проведення «антикуркульської» операції 1937 року в Україні було репресовано 159 576 осіб, а 1938 році — 108 006. Тільки у Вінницькій області було страчено близько 20 000 чоловік.
Репресії починалися зі списків підозрюваних, які складалися райвідділами НКВС і затверджувалися обласним управлінням. Арештованих зразу примушували зізнатися у підривній діяльності, при чому Корабльов щодня вимагав дедалі вищі показників розкритих ворогів народу. Щоб примусити арештованих зізнатися їх часто піддавали тортурам. За ініціативи Корабльова була проведена операція проти польської меншини в області, яка розглядалася, як ворожа до режиму. І 9 серпня 1937 року була проведена депортація поляків до Сибіру.
Допит підозрюваних відбувався у будинку НКВС на вулиці Дзержинського (нині Театральній) в Вінниці. Хоча камери були розраховані на 16 чоловік, в кожній було більше сотні затриманих. Крім страшних умов утримання в камерах, в'язнів дуже часто піддавали тортурам з наміром вибити силою зізнання і таким чином виконати рознарядку на розкриті злочини. Ушкодження й травми у в'язнів були настільки звичними та чисельними, що у в'язниці було три медичні працівники, які займалися перев'язуванням та доглядом за травмованими.
Склад «трійки» по Вінницькій області, яка у «спрощенному» режимі виновила смертельні вироки, затвердили 23 липня 1937 року. До її складу увійшли секретар обкому Володимир Чернявський, начальник обласного управління НКВС М. Тимофєєв, обласний прокурор І. Ярошевський.
У 1938 році «трійка» затверджувала щоденно сотні, а іноді й тисячі смертельних вироків. Через велику кількість жертв, вироки затверджувалися списками, на яких позначали строк ув'язнення або вищу міру покарання. Арештованих доставляли до будинку НКВС у Вінниці та до місцевої тюрми. Смертельні вироки виконувалися негайно, майже щодня. Страти виконувалися здебільшого в подвір'ї будинку НКВС на вул. Дзержинського, а поховання жертв відбувалося в трьох місцях міста: у парку імені Горького, біля каплички на православному цвинтарі та у фруктовому саду (нині Центральне кладовище).
Фруктовий сад займав один гектар площі і розташовувався на Підлісній вулиці. Наприкінці 1938 року сад несподівано обнесли високим та щільним парканом та обтягнули на горі колючим дротом. За свідченням тих, що мешкали неподалік, до саду часто та переважно вночі заїжджали машини і був чутний гомін людей та постійний гул моторів.
Засуджені копали могили у формі траншеї, які розташовувалися між деревами і мали глибину 2-3 метри. Земля з наступної братської могили йшла на закопування попередньої. Тіла були здебільшого звалені хаотично, без порядку і пересипані вапном. В середньому в кожній братській могилі знаходилося від 33 до 144 тіл. Родичам загиблих повідомляли, що арештованих засуджено до тривалих строків ув'язнення без права листування й вислано у віддалені райони.
За зізнанням свідків та наявності інших фактів було встановлено, що страти проводилися на подвір'ї будинку НКВС. Припускають, що жертв викликали з камер під приводом відправки на заслання, зв'язували руки й по одному страчували на подвір'ї. У місці, де півколом розташовувалися гаражі, під час страт заводили машини аби заглушити постріли пістолетів. Попри це, деякі свідки чули постріли, але не приділяли їм уваги. Після страт з гаражів водою змивали кров і вантажили тіла для перевезення на місце поховання в готових могилах у Вінниці.
Репресованих також ховали на православному цвинтарі та у парку культури. До речі, фруктовий сад та територія цвинтаря були оголошені військовими зонами і вхід на них було заборонено. На території цвинтаря було викопано 15 братських могил, а у парку — 14.
На місці поховання в парку якраз над двома могилами встановили майданчик для танців, а над другою владнали «кімнату сміху». На іншій ділянці над могилами встановили гойдалку, але коли з часом почав просідати ґрунт, щоб не викликати підозри її прибрали і засадили кущами.
Якщо згадали про Корабльова, то слід додати, що коли у 1939-му Єжова на чолі НКВС змінив Берія, кадри попередника потрапили під підозру. Корабльова, його та заступників Запутряєва і Ширіна було арештовано. Формально проти Корабльова та його заступників була порушена кримінальна справа за звинуваченнями в зловживанні. Однак, після арешту Корабльова звільнили. Побоюючись нових переслідувань він двома пострілами зробив невдалу спробу скінчити життя самогубством.
Коли Корабльов таки видужав його знову було арештовано й за вироком військового трибуналу НКВС від 6 травня 1941 року засуджено до смертної кари. Через два дні після початку війни Військова колегія Верховного суду змінила смертний вирок на 10-річне ув'язнення. Однак вже у вересні на місці заслання Корабльова в Новосибірську, за клопотанням обласного НКВС, справу проти нього було закрито.
