Na Парижі

Забезпечити харчами та фуражем - "охоронна грамота" вінницьких козаків від комсомольців

Новини Вінниці / Забезпечити харчами та фуражем - "охоронна грамота" вінницьких козаків від комсомольців
Вінничани, які тридцять років тому здійснили кінний похід з Вінниці до Запоріжжя, опублікували щоденник своєї етнографічної експедиції. До оригінального тексту щоденника, написаного ще під час згаданих подій, додали сучасні коментарі, спогади, фотографії та документи. Серед них є кілька цікавих артефактів.

Вінничани, які тридцять років тому здійснили кінний похід з Вінниці до Запоріжжя, опублікували щоденник своєї етнографічної експедиції. До оригінального тексту щоденника, написаного ще під час згаданих подій, додали сучасні коментарі, спогади, фотографії та документи. Серед них є кілька цікавих артефактів.

Зокрема, лист Вінницького обкому партії, яких став такою собі «охоронною грамотою» козакам і гарантував їм сприяння у проведенні походу, тобто етнографічної експедиції «Козацькими шляхами – пам‘ять народна».

Зазначимо, що в 1990 році, коли Комуністична партія ще не була під забороною і Вінницький обком комсомолу на чолі з Володимиром Демешканом діяв, було написано листа, адресованого «комітетам комсомольських, партійних, радянських та господарських органів» кількох областей України у сприянні молодим людям у проведенні ними науково-просвітницької діяльності, забезпеченні продуктами харчування та фуражування коней.

З цією «комсомольською грамотою» козаки проїхали через Вінницьку, Кіровоградську, Черкаську, Миколаївську та Київську області.

Складно уявити, яка структура сьогодні могла б відправити молодих людей по Україні з таким листом, що фактично зобов‘язував допомагати молодим людям, які вирішили зайнятися вивченням історії козацтва.

Приємно, що автори не забули у своїй книзі про це і максимально правдиво розповіли про «декомунізовану» сторінку нашої історії.

Зазначимо, що в книзі і надалі дуже чесно розповідають про усі халепи, які зустрічались на шляху вінницьких козаків.

Чого тільки варта розповідь про невдалий старт походу, поламані бруса, поранених коней та оновлення кінного складу.

«Трибуни паркового стадіону були заповнені. Панувало радісне збудження. Всі були переконані, що відразу після урочистостей верхи поїдемо на Січ. Поки відбувалося сценарне дійство, коней вирішили прип’яти до гімнастичного бруса, який стояв просто на біговій доріжці. Проводити нас на Січ прийшли, звичайно, і наші батьки, і наші викладачі: Кравець М.М., Дровозюк С.І., Заєць І.І., Мазурик В.С., Коляструк О.А. Панасюкова мама символічно піднесла нам на рушнику хліб-сіль. Запрошені актори театру в козацьких сценічних костюмах урочисто приймали нас у козаки. Все йшло за планом, аж поки оркестр не вшкварив «козацький марш»! Тут нервова система наших колгоспних коней не витримала. Місто, машини, повно людей, та й ще голосна музика! Коні зірвалися, шарпнули повідками бруса, той не встояв, впав і лупонув частину нашої кавалерії по передніх ногах. Не всі повіддя це витримали, кілька коней вирвалися на волю. Далі був суцільний сумбур. Руслан свою Бігонію, яка гасала по міському асфальті, піймав на машині аж на Кореї. Але найгірше було те, що її передня нога була добряче пошкоджена – шкіра здерта і чимала кровотеча.

Люди все ще залишалися впевненими у нашому виході з Вінниці. Володимир Демешкан допитувався, де ми сьогодні маємо ночувати. Щось відбріхувалися, казали «побачимо», та насправді ні про який похід не могло бути й мови. Ми, як побиті пси тихенько повернулися на лаврівську базу. По дорозі у ліс втекла одна вільна кобила, і Лановий, як справжній козак, на Помпі поскакав за нею. Руслан і Савчук побігли йому на допомогу. Чи не єдиною втіхою того дня було те, що сюжет про дійство на стадіоні був показаний в головних новинах радянської України – інформаційній програмі «Панорама». Ми ставали знаменитими. На другий день у Лаврівці зібралися на Велику Раду, аби обговорити, що далі робити. В. А. Легун привіз директора м’ясокомбінату М. А. Дмитренка, покликали голову лаврівського колгоспу Іщенка. Рада постановила: 1) Козацький похід перекваліфікувати в «махновський». Усім стало зрозуміло, що без воза, брички, фури чи чогось подібного ми нікуди не доїдемо. На щастя, на задвірках лаврівської ферми тихенько іржавів скелет брички. Схоже, що нею возили місцевих голів колгоспу ще у повоєнні роки. Доварити до основи металеві частини, доладувати дерев’яні й все пофарбувати було справою одного дня. 2) Кінний склад потребував серйозного оновлення. Поранена орловська рисачка мала повертатися на Погребище. Тут нас врятував Микола Андрійович Дмитренко, який пообіцяв надати дві здорові й крепкі кобили з Лемешівки.

Відтак, початок походу був відтермінований на кілька днів».

Зазначимо, що книга доступна за посиланням, в ній є чимало імен вінничан, яким, напевно буде приємно згадати ті події.  До того ж "Кінний похід - 30 рокіів потому" - того ж це один із фоліантів, в якому йдеться не про емігранську ностальгію колишніх вінничан, чи "міфологізований" ілітопис нашого міста, а про живу, справжню, до того сто відсотково українську історію життя вінничан, які залишились на власній землі і змогли реалізувати себе та не шкодують про свій вибір.

Сподобалася стаття? Розкажи про неї