Na Парижі

Ольга Твердохлєбова: «Їм не наша земля потрібна, їм треба нас убити. Путін хоче поставити нас на коліна, бо українці – горда нація»

Новини Вінниці / Ольга Твердохлєбова: «Їм не наша земля потрібна, їм треба нас убити. Путін хоче поставити нас на коліна, бо українці – горда нація»
Ольга Твердохлєбова – справжня легенда Вінниці, яку навіть у військкоматі впізнають за голосом і просять поки що не йти на фронт, а повоювати словом. 98-річна розвідниця часів Другої світової у річницю нападу гітлерівської Німеччини на територію України та перших авіаударів по українським містам розповіла про початок двох воєн, Путіна і те, що з ним треба зробити…

Радянська державна міфологія зробила з 22 червня 1941 року сакральну дату, вміло використавши її, щоб виставити себе безневинною жертвою нацистської Німеччини, з якою за два роки до того пошматувала Польщу та розпочинала Другу світову війну.

У незалежній Україні адаптували її, перетворивши на День скорботи та пам'яті жертв війни. Свідків та учасників тієї війни майже не залишилось. Більш того, тоді навряд чи була людина, яка могла уявити, що майже через 81 рік Росія, як під копірку, повторить «віроломство», в якому звинувачувала гітлерівську Німеччину, і нападе на Україну.

Про ці дві події світового – без перебільшення – масштабу Новини.Live поговорили з людиною, яка пройшла Другу світову війну, як кажуть, від світанку до заходу сонця – ветераном-розвідницею вінничанкою Ольгою Твердохлєбовою.

Жінка – справжня легенда міста, почесний ветеран України та полковник у відставці. До заміжжя її прізвище було Распопова. Війна застала 16-річну Ольгу на Одещині. Щоб потрапити на фронт, дівчина додала собі два роки, зробивши відповідне виправлення в документах. Війну Твердохлєбова пройшла розвідницею під позивним Ася Андрусьєва. Два роки вона була агентом розвідки у Польщі та серед інших причетна до зриву задумів гітлерівців підірвати Краків 1945 року (сучасні історики мають сумніви щодо таких намірів німців. – Ред.). Війну закінчила у Берліні, залишивши свій автограф на Бранденбурзьких воротах.

«Напередодні війни я склала іспити за точністю стрілянини з пістолета ТТ та отримала звання «Ворошиловський стрілець»

– Безсумнівно, 22 червня залишиться у пам'яті тих, хто пережив Другу світову війну, пройшов її, чув з розповідей чи знав про неї з книг. Чи відчувалося тоді наближення війни?

– Було відчуття. У мене батько був військовим, і ближче до початку вторгнення німців він рідко бував удома. Завжди був на якихось маневрах або в польових таборах. До речі, напередодні війни я склала іспити за точністю стрілянини з пістолета ТТ та отримала звання «Ворошиловський стрілець».

Тобто ми відчували, що хмари наближаються, оскільки війська ворожі стояли вздовж усього кордону. Але що було характерно, влада продовжувала заспокоювати народ, мовляв, у нас із Німеччиною дружні стосунки та все під контролем. Хоча люди все розуміли. Розуміли, зокрема, що німецькі війська підійшли до кордону не для того, щоб грати з нами.

– Яким запам'яталося вам 22 червня?

– У мене 21 червня був випускний у школі, і вранці 22-го ми класом пішли схід сонця зустрічати. Це було у Первомайську на Одещині.

Вже о 4-й ранку німці біля нас на річці Буг бомбардували переправу неподалік елеватора. А ми говорили між собою: «О! Маневри йдуть. Але щось дуже близько...»

Прийшла додому, лягла спати, а мене мати будить, каже: «Олю, вставай, тата вночі викликали, і Молотов сказав, що опівдні важлива заява буде». Так розпочалася війна.

Після промови Молотова ми всі, однокласники, не змовляючись, пішли до військкомату. Хлопців забрали, а нас, дівчат, відправили додому.

Через деякий час зателефонувала тітка з Ленінграда, сказала, що війна незабаром закінчиться, запросила до себе. І я поїхала до тітки. А тут – блокада Ленінграда, дядька забирають до армії, тітку відправляють в евакуацію, а я – ніхто, п'яте колесо до воза...

Про інститут вже мови не було. Раптом побачила оголошення про набір дівчат до Ленінградського військового училища зв'язку і пішла туди. Але мене не взяли, бо ще не було 18 років. Я тоді в документах виправила рік із 1925-го на 1923-й, і мене взяли!

Далі був Уральськ, прискорені курси навчання, звання молодший лейтенант і фронт.

Я всю війну, чотири роки, провоювала і потім уже прийшла до Берліна. Я маленька, а там був такий високий хлопець. Ось і прошу його: «Давай, хлопчику, допоможи!» Він посадив мене собі на плечі, і я розписалася на Бранденбурзькій брамі: «Ми – з України! Перемога!».

«Коли по телебаченню та радіо оголосили про напад, то так згадався 41-й рік!»

– Проводячи паралелі, не можемо не спитати, чи відчували ви наближення нинішньої війни?

– Знаєте, ні, коли росіяни і Крим, і Донбас тимчасово окупували. А коли їхні війська на кордоні з боку Білорусі та Росії стояли, було інше. Мені телефонують мої фронтовички і питають: «Олю, скажи, чи буде війна?» Але якщо він (Путін. – Ред.) притяг сюди сили, то вони ж не на оглядини прийшли. Я розуміла, що він піде на нас війною. Але не думала, що так скоро.

Коли почалося вторгнення, я зверталася до військкомату, просила записати мене до армії, казала, що я – «Ворошиловський стрілець»! А вони мене по голосу впізнали і кажуть: «Ольго Іванівно, навіщо вам автомат, якщо нам потрібне ваше слово в тилу?»

Крім того, я зверталася до російських жінок, говорила їм: «Жінки, станьте грудьми, захистіть своїх чоловіків, синів! Не надсилайте їх сюди, в цю м'ясорубку! Ви ж потім ніколи не пробачете за те, що вони загинули тут ні за що! Ми ж їли з одного котелка з вашими батьками, дідами, спали під однією шинеллю! Люди добрі, ви що там, здуріли всі? Що ви робите? Але коли я почула по радіоперехопленню, як одна російська жінка просить у свого чоловіка фен у «хохлушки» взяти, то подумала, щоб ви повісилися на цьому фені.

– Яким вам запам'яталось 24 лютого цього року?

– Коли по телебаченню та радіо оголосили про напад, то так згадався 41-й рік! І згадалося, що моя матуся отримала три похоронки: батько загинув під Сталінградом, брат-льотчик загинув, захищаючи небо Балтики, а на мене прийшла похоронка, що я загинула у місті Сандомир у Польщі. І мені згадалася та війна, все це переплелося, і, думаю, чи могли ми уявити, коли в Берліні розписувалися на Бранденбурзькій брамі, що Росія може напасти на Україну?

– Чому, на вашу думку, росіяни напали на нас?

– Їм не наша земля потрібна, їм треба нас убити. Він (путін. – Ред.) хоче поставити нас на коліна, бо українці – горда нація. Але він забув, що ми – козацького роду і не перед ким (а перед ним тим паче!) не ставали навколішки!

«Тоді нам ніхто, крім Америки, не допомагав – вся Європа була під німцями. А зараз нам усі допомагають»

– А яка різниця, на вашу думку, між війною з німцями і цією війною з росіянами?

– Ми знали і тоді, і зараз, що ми звільняємо свою землю, ми знали, що ми переможемо. Тоді нам ніхто, крім Америки, не допомагав – вся Європа була під німцями. А зараз нам усі допомагають. У цьому різниця.

Пам'ятаю, мені так захотілося в Польщі молока! Дивлюся, полька доїть козу, і стоять двоє її діточок із кухлями. Я підходжу, говорю: «Можна водички?» Вона подоїла козу, налила цим діткам молока, пішла в дім і виносить мені філіжанку з молоком.

Я запам'ятала цей випадок і це молоко, його смак, запах на все життя! У війну жінка з двома дітьми дала його мені – незнайомій людині у формі, хоча я сама тоді ще дитиною була...

І зараз війна показала, хто є хто. І я зараз дякую полякам, що вони дали притулок, пригріли, одягли, взули, нагодували, дали дах над головою українцям.

– Ольго, ви, напевно, спілкуєтеся зі своїми колегами-ветеранами із РФ. Що вони кажуть про нинішню війну?

– Їх лишилося дуже мало. Що вони говорять? Вони не можуть сказати правду відкрито. Але кажуть, що їм теж ніколи у страшному сні не наснилося б і не уявилося, що Росія може напасти на Україну.

Пам'ятаю, якось була чергова річниця розгрому німців під Москвою. Медвєдєв тоді був президентом, і нас, українську делегацію, запросили до Москви на урочистості. Там був на святковому концерті й Путін... Ось я тоді подивилася на цього Путіна: маленьке (у мене плечі ширші, ніж у нього, бо в мене 1-й розряд із гімнастики), воно каже, хоче посміхнутися, а очі такі... недобрі, нещирі.

Ви, мабуть, спитаєте, що я про нього думаю? Шакал він скажений!

«Зараз ця війна все перекрила, поставила хрест на тій війні»

– Чи не здається вам, що Росія своїми діями осквернила пам'ять про ту війну, про той День перемоги?

– Ви знаєте, забути ту Перемогу не можна, якою ціною вона дісталася. Але зараз ця війна все перекрила, поставила хрест на тій війні...

– Ви пройшли всю війну, багато чого побачили в житті. Що найстрашніше для вас, що найбільше лякає?

– Зрада. Зрада, і дуже страшно ховати своїх близьких, товаришів. Коли звільняли Варшаву, під час переправи у мене під кригу пішли сім подружок-дівчат. Наймолодшій було 19, найстаршій – 22. Вони пройшли війну, вже 45-й рік, вже перемога близька, а вони загинули.

– Що б ви зараз сказали росіянам?

– Я, коли зверталася до російських жінок, спочатку їх закликала до розуму, а зараз дивлюсь – вони якісь зомбовані. Тому навіть не знаю, що їм казати. Моя подружка, з якою разом воювали, дійшли до Берліна, вона мені говорить: «Олю, а правда, що у вас шибениці будують і бандерівці вішатимуть комуністів?» Ну, про що з ними ще говорити?

– А Путіну що б сказали?

– А Путіну я нічого не говорила б. Я би взяла пістолет і йому прямо в лоба вистрілила... Я курку не заріжу, а його вбила б, паразита!

– Що б ви побажали українцям, нашим воїнам?

- Хлопці, друзі, немає сумнівів, що перемога буде за нами! Ми свою землю боронимо! Не просто так наші пращури говорили: хто до нас з мечем прийде, той від меча і загине! Я бажаю всім якнайшвидше повернутися додому!

P.S. Не про війну.

– Я досі дуже люблю підбори, капелюшки. Коли одягаю їх, дехто позаду дивиться і каже: «Дівчина». Був такий випадок. Іду я якось у капелюшку, на підборах, у пальті, а мене зустрічає одна жінка і каже: «Можна я вам скажу комплімент? Ви мені нагадуєте англійську королеву!» А я відповідаю: «А ви знаєте, що в мене спільного з нею? Вона любить капелюшки, і я люблю капелюшки! Але я на три роки старша за неї».

Я Шевченка знаю напам'ять, телефони всі, 500 анекдотів знаю. Розповім один. Пішли дві пані до ресторану. Сидять. Одна каже: «Подивися, ліворуч сидять дві корови... Невже через 10 років ми будемо на них схожі?» Та глянула і відповідає: «Дура! Це дзеркало!».

Підписуйтесь NaПарижі в Telegram
Сподобалася стаття? Розкажи про неї