Історія вінницьких зубрів та їхніх наглядачів. Як живуть велетні?

Новини Вінниці / Історія вінницьких зубрів та їхніх наглядачів. Як живуть велетні?

Нині на Вінниччині мешкає 117 зубрів. Червонокнижні гіганти мешкають в угіддях філії «Вінницьке лісове господарство» ДП «Ліси України» і постійно мігрують віковічними лісами Хмільницького та Вінницького районів. Вінницька популяція – чверть всіх українських зубрів. Торік, за результатами таксації, стадо побільшало ще на 11 телят. Але досі вінницькі зубри оговтуються після трагедії семирічної давнини, в якій так і не знайдено та не покарано винуватців.

Старший єгер філії Олександр Сіваченко, який вже більше сорока років працює в лісі й опікується вінницькими зубрами, розповів «Еко-інформ» про цих велетнів та їхні звички.

– На щастя, зима була не надто суворою. Та й кормами наші зубри забезпечені вдосталь. Щороку заготовляємо їм 35 тонн концентрованих кормів, стільки ж соковитих буряків. Плюс, сіно з власних сінокосів, корми іншим тваринам з наших сільськогосподарських угідь, – розповідає головний мисливствознавець Він­ницької філії Центрального лісового офісу Володимир Ткач. – Дуже допомагала програма підтримки зубрів, що розроблена Вінницькою обласною радою. В її рамках нам на охорону та відтворення Уладівської субпопуляції зубра європейського щороку виділялося до пів мільйона гривень. Але вже два останні роки фінансування з обласного бюджету відсутнє.

Ми йдемо весняним лісом, килим якого ще густо встелений підсніжниками. «Мітки життєдіяльності» тварин – сліди, погризені дерева, пробиті у заростях та поміж дерев стежки, видно скрізь. От тільки самих тварин, зокрема зубрів, не видно. Мистецтво лісового маскування їм добре відомо.

Пологове відділення

– Коли теплішає, велике стадо зубрів розбивається на групки по 15–20 особин. Старі самці традиційно ходять окремо. Зараз вони ховаються подалі від людських очей, на поля виходять зрідка переважно як стемніє чи під ранок. Найчастіше їх можна зустріти неподалік боліт, мочарів, аби не докучали комахи, було де скупатись, освіжитись у природній «лазні», – пояснює Олександр Сіваченко. – Приблизно з травня-червня у наших зубрів починається період народження та вигодовування малечі. Самиця зубра напередодні пологів обов’язково віддаляється від стада. Народжує у безпечному для породіллі та малюка місці – кущах, ярках, заростях. Головне, щоб її та потомство ніхто не турбував. Народжує, зазвичай, одне теля. Двох дуже рідко. До речі, зубриця приводить потомство раз на три роки. Пишуть, що зубри, буцімто, можуть паруватися зі свійськими коровами. Це неправда. В такому випадку, самки зубра народжували б як свійська велика рогата худоба після дев’яти місяців вагітності. А тут сама природа чітко розпорядилася що і як.

https://i0.wp.com/ekoinform.com.ua/wp-content/uploads/2023/06/%D0%9A%D0%BE%D0%B4-%D0%BF%D0%BE%D0%BF%D1%83%D0%BB%D1%8F%D1%86%D1%96%D1%97-2.jpg?resize=537%2C364

Старший єгер Олександр Сіваченко

Малюк, якщо це бичок, може важити близько десяти кілограмів. Теличка – менше. Мамка повинна обов’язково облизати та обнюхати маля та взнати його особливий єдиний у своєму роді запах. Саме так за його «запахом-кодом» вона потім знаходить своє дитя у стаді з-поміж інших зубренят-однолітків. Як правило, малюк досить швидко стає на ноги і за пару діб після народження вже добре ходить за матір’ю. Апетит у зубреняти гарний. Зазвичай, більше народжується бичків, аніж корівок. Однак, визначити стать телят відразу неможливо.

За приблизно від трьох до шести місяців після пологів породілля та малюк знову стають до стада. Зубри – соціальні тварини. Тому завжди влаштовують «оглядини» матері та потомству. Оглядає й стара самиця – вожак стада. І якщо все добре – мати з малюком знову стає до одноплемінників. Звісно, стадом легше харчуватися й виховувати малечу, захищатися від ворога. А взимку, коли сильний мороз та вітер, дорослі зубри, збившись у коло, зігрівають молодь та цьогорічних теляток своїм теплим диханням. Вражаюча картина…

Але я особисто спостерігав не раз як самиця вже із телям, яке підросло, досі блукали поза стадом. Бачив навіть самотню зубрицю-матір зі своїм телям вагою зовні точно понад центнер. І вони не гуртувалися до своїх. Чому вони не були у стаді? Важко сказати… Можливо, це теля хворе, слабке, капризує тощо. Можливо, мати не хоче розставатися з ним, але потомство вже приречене. Це природа і втручатись у ці процеси ми не маємо права. Такий суворий природний відбір.

Народження затримується

– Через зміни клімату, погодних умов частково змінюється життєвий цикл й у вінницьких зубрів. Ми вже фіксуємо випадки народження малечі у серпні та навіть у вересні. Пам’ятаєте резонансний випадок вбивства самиці зубра у 2012 році? – згадує Олександр Сіваченко. – Вона привела дитинча саме восени. Тварини, як і люди, пристосовуються до змін. Нещодавно зубриця стала матір’ю десь наприкінці листопада-початку грудня. Раніше такого ніколи не було.

Не все потомство виживає. Це природа. Часто сполохане стадо зривається з місця галопом і тоді під час бігу збиває з ніг та топче могутніми копитами свою ж молодь. Тому не варто лякати стадо зубрів при зустрічі. У мене особисто був випадок, коли я знайшов зубреня, що затоптали родичі, яких хтось наполохав на полі. Але та тваринка вижила. Я завіз її додому, відігрів, пролікував, а з часом випустив знову у природу. Зубриця згодом пішла до своїх родичів і успішно співіснувала у стаді. Вільній – воля. Зараз, через заборону населенню відвідувати лісові масиви, чинник турбування тварин значно поменшав. Але все одно випадкові зустрічі можливі. Тож якщо ви випадково побачили зубрів чи зубреня, оленів, козуль та їхню малечу – найкраще просто обійти їх стороною та не чіпати, не наражаючи себе та тварин на небезпеку.

Важка старість

– Зубри – довгожителі. За сприятливих умов у дикій природі ці тварини доживають і до 30 років. Стара самиця, яка вже не може відтворювати собі подібних, все одно лишається у стаді. Як і людині у віці їй важко пересуватись, харчуватись, – розповідає Олександр Сіваченко. – Вона повільно чекає своєї смерті.

– Старі самці, яких ми називаємо «шатунами» наче ведмедів, вештаються поодинці або групками по одній-дві особини. Теж чекають своєї природної смерті, – констатує Володимир Ткач. – Є «старі», які вже ледь-ледь пересувають ногами. І саме ці одинаки йдуть до людини.

Ми спостерігали такого відлюдника неподалік міста Хмільник, у районі центральної районної лікарні. Інколи вони долають сотні кілометрів, заходячи до сусідніх Житомирської, Хмельницької областей чи мандрують Вінниччиною, наражаючи себе на небезпеку. Адже саме ці одинаки часто потрапляють під автівки, гинуть під час буревіїв, топляться у річках та озерах, падають через поганий зір у яри, де калічаться і помирають повільно.

Ми не маємо права проводити селекційний відстріл особин, які вже віджили свій вік. Так само, як і тварин, наприклад, зі зламаними ногами, яка приречена до смерті. Це, як мінімум, не гуманно з боку тих, хто за ними доглядає, але закон забороняє.

А от для браконьєрів таких заборон не має і вони вишукають саме таких особин, які стають легкою здобиччю. Тим більше зараз, коли правопорушники озброєні до зубів тепловізорами, нічниками, глушниками…

Тому лісова охорона має бути теж відповідно оснащеною та укомплектованою. Але ж це все вартує сотні тисяч гривень. Ми закопуємо ці, вже мертві кошти, в землю разом із померлими старими особинами зубрів. Селекція дозволила б нам отримати певні кошти і єгерська служба могла б придбати за них сучасний автотранспорт, пальне, відеопастки, тепловізори, оновити службову зброю для успішної охорони тварин. На відміну від рейнджерів африканських та американських національних парків ми всього цього не маємо.

Якщо взяти загальну кількість «старих» у нашому стаді, то їх близько 20 особин. На жаль, наше стадо старішає у відсотковому співвідношенні.

Є ще одна вагома проблема, яка чітко зрозуміла фахівцям із зоології та мисливствознавства. За більше, ніж сорок років існування Вінницького угруповання наші зубри вже стали один одному «братами» й «сестрами». Проблема парування близьких родичів може призвести до дуже важких негативних наслідків – старіння генному, виродження популяції. Терміново потрібна свіжа кров, свіжий генофонд! Наші зубри систематично освіжають популяції Львівщини, Буковини та й історичної батьківщини нашого угруповання – Волині. Але ми самі потребуємо негайної допомоги в цьому плані.

Зуброва трагедія

– А ще, цьогоріч, сьомі роковини жахливої трагедії загибелі зубрів, – хмурнішає Олександр Сіваченко.

Лісівники замовкають та потуплюють очі…

Сім років тому країною прокотилася трагічна звістка про загибель стада вінницьких зубрів на кризі.

За офіційною версією 30 січня 2016 року у ставку на Вінниччині загинуло 17 зубрів. Винних у трагедії так і не знайдено. Лісівники, зі свого боку, стверджують, що ця трагедія сталася внаслідок браконьєрства, під час якого загинуло 20 особин зубрів.

Наше видання, свого часу, детально розповідало про цю трагедію, однак встановити винуватців розправи над червонокнижними тваринами за сім років так і не вдалося. Трагедія дуже боляче вдарила по вінницькій популяції. До речі, у 2021 році кримінальне провадження за фактом загибелі тварин вкотре закрили. Колишнього начальника поліції Він­ниччини, за короткий термін каденції якого на посаді й сталася ця трагедія, нині звинувачують у державній зраді. А його наступника, на якого було теж багато нарікань за цією справою, теж із часом звільнили з крісла начальника. За останніми офіційними даними, він обіймає вельми скромну посаду заступника керівника районної поліції у сусідній з Вінниччиною області.

– Одного молодого самця ми знайшли мертвим за кілька сотень метрів від того фатального ставка. Вистрибнув з-під криги, втік до лісу, але серце не витримало, – з сумом констатує Олександр Сіваченко. – А скількох з-поміж тих 17 потопельників затягнули під кригу їхні ж більш сильні родичі, які проривалися з пастки по своїх же одноплемінниках, били та калічили їх з остраху рогами та ногами, буцали лобами… Туші загиблих тварин знаходили у ставку на великій відстані від ополонки.

Офіційно втопилося 17 зубрів, ще трьох – застрелили. Загинули переважно самки репродуктивного віку. Самку-вожака, ймовірно, теж вбили. Плюс, втрати майбутнього генофонду. Бо цілком імовірно, що вагітні тварини, які хай навіть і врятувалися у крижаній воді, але через температуру води та шок організму втратили плід. Стався природний аборт. Тож реальних втрат стада внаслідок цього злочину ніхто не знає. А винних так і не встановили.

– Поголів’я популяції відновлювалося дуже повільно. В 2017 році за рік після трагедії народилися три зубреняти, потім у 2018 та 2019 роках – по сім телят. Лише за останні пару років світ побачили більше 10 новонароджених тваринок, – розмірковує Володимир Ткач. – Якби не ця трагедія, то ми були б точно на першому місці в Україні. Було б поголів’я до 200 особин.

Зубрячі пастухи

Незважаючи на проблеми та воєнні буревії, вінницькі охоронці зубрів сповнені оптимізму. Жартома лісівники називають себе зубрячими пастухами.

– Бо ж «пасемо». Щодня й щоночі доглядаємо стадо, щоб не підкралися десь виродки-м’ясозаготівельники. Після трагедії семирічної давнини «пасли» стадо, аби впорядкувати його, вберегти, дати тваринам заспокоїтись. І корми заготовляємо влітку на зиму, і доглядаємо. Влітку почнеться черговий сезон сінокосіння, заготівлі концентрованих кормів, коренеплодів тощо. Не можна кивати на малосніжну зиму, бо невідомо, яка зима буде в цьому вже та в наступному році, – каже Олександр Сіваченко. – А ще тваринам гостро потрібна сіль. Солеварні Донеччини або окуповані, або знищені. Тож треба шукати цей цінний продукт в інших місцинах. Хоча запаси у нас ще є. Але треба дивитись у майбутнє. Бо ж оберігаємо не лише зубрів, а й оленів, козуль, кабанів, зайців… Є над чим працювати. Гостра проблема зі здичавілими собаками, значно побільшало лисиці.

https://i0.wp.com/ekoinform.com.ua/wp-content/uploads/2023/06/%D0%9A%D0%BE%D0%B4-%D0%BF%D0%BE%D0%BF%D1%83%D0%BB%D1%8F%D1%86%D1%96%D1%97-3.jpg?resize=480%2C347

Громадський інспектор Антон Кащеєв, Володимир Ткач та єгер Василь Гольопа (зліва направо)

Охороняти зубрів – обов’язок нашої держлісоохорони та єгерської служби. Завжди нам допомагає наш громадський інспектор, аксакал мисливствознавчої справи Антон Кащеєв. Ми всі працюємо десятки років. Так і тримаємо свій фронт тут на Вінниччині. Але, на жаль, війна відчувається й тут, у сусідніх лісах знаходили уламки збитих москальських ракет. Частина наших колег-лісівників – на фронті. Є поранені, скалічені, зниклі безвісти, є, на жаль, й загиблі сини лісівників. Війна поруч, хочеться цього чи ні.

– Ось чергова стежка, – знову усміхається Олександр Іванович і показує рукою. Ця невеличка завширшки, але довга й вузька смуга наче артерія густо пронизує організм хмільницьких лісів. Організм, у судинах якого замість крові течуть його живі мешканці.

Олег Верлан

1 липня, 2023