Na Парижі

Історії Голодомору: бабуся з Вінниччини розповіла, як під час колективізації батька "забрали", сестра та мати померли, а все майно зникло (ВІДЕО)

Новини Вінниці / Історії Голодомору: бабуся з Вінниччини розповіла, як під час колективізації батька "забрали", сестра та мати померли, а все майно зникло (ВІДЕО)
Директорка будинку культури села Біляни, що у Чернівецькому районі Вінницької області записала спогади місцевої мешканки - 92-річної Лідії Вовк. Старенька розповіла про примусову колективізацію, якапривела до смерті її матері та однієї із сестер, про голод та сиротинець.

Шановні громадяни!

просимо бути солідарними

та виконувати прості правила.

Все буде Україна!

Директорка будинку культури села Біляни, що у Чернівецькому районі Вінницької області, записала спогади місцевої мешканки - 92-річної Лідії Вовк. Старенька розповіла про примусову колективізацію, яка привела до смерті її матері та однієї із сестер, про голод та сиротинець.

Лідія Вовк народилась в селі Теклівка, що в Шаргородському районі. Тож події, про які розповідає жінка, відбувались саме в цьому селі.

За словами пані Лідії, вона народилася у багатій за сільськими мірками родині. Вони мали землю, садок, корову та коней. Коли розпочалась колективізація, батько, який сам був добрим господарем, в колгосп не пішов.

Та згодом ситуація почала кардинально мінятися, і «люди з колгоспу», як їх називає Лідія Вовк, забрали все зерно та продукти харчування. Хліба не було, а батько варив червоні буряки, які й їли усією родиною.

Старенька зазначає, що в 1930 році померла її матір, батько ходив до Ямполя та міняв материн одяг на продукти для себе та трьох малолітніх доньок. Старша дівчинка доглядала за дворічною Лідією та 6-ти місячною Яніною.

«Сестра застудилась та померла», - зазначає пані Лідія.

Коли двоє маленьких дітей залишись без догляду, стало ще гірше. Жінка пам‘ятає, що в дитячий колисці Яніни повзали черв‘яки, а вона кричала. Як батько зрозумів, що майно йому усе одно не зберегти, а господарювати не дадуть, то почав проситися до колгоспу. Чоловік був неграмотний, тож знайшов якогось писаря, який «правильно» склав заяву з проханням прийняти його в колгосп.

П‘ять раз подавав цю заяву. Чоловік, пояснював у ній, що зразу не пішов через хворобу дружини, яку мав доглядати, але яка померла. Така «хитрість» та заяви, які засвідчували «полум‘яне бажання» стати членом колгоспу, і врятувало батькові життя.

Як розповідає Лідія, дуже багато родин відправляли у Сибір, її ж батька забрали до міліції, а їх віддали у «яслі» - такий собі сиротинець, який було створено при місцевому колгоспі.

Доки батько перебував у міліції (напевне, у відділку, в тюрмі чи в СІЗО - ред), дівчатка знаходились «під патронажем».

Згодом чоловіка випустили, але вже «голого і босого», у дворі вирубали дерева і розібрали «стодолу» - тобто зерносховище. Пані Лідія згадує, що вона була дуже висока, адже до балки прив‘язували гойдалку, на якій вона любила кататися.

Дівчатка повернулись в рідне обійстя, щоправда, воно обмежувались тепер тільки подвір‘ям хати. Жінка згадує, як вони пішли у садок, дядько «вигонив» діток, казав, що то вже не їхнє.

Згодом батько знайшов собі нову дружину. Мачуха не дуже «жаліла» Лідію, і намагалась швидше «виставити» її з дому… Доволі рано дівчина вийшла заміж та пішла жити у сусіднє село Біляни, що знаходилось через поле від Теклівки.

Спогади річ доволі складна, пам‘ять витирає деякі моменти, але із того, що розказала пані Лідія і коментарів її інтерв‘юєра - Людмили Літвінової, склалась «прозаїчна» картина життя селян на Поділлі в той період.

Зазначимо, що спогади директорка будинку культури записала до дня пам‘яті жертв Голодомору. Ось що вона написала на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook:

«Щоб залишитися на все життя українкою, як Вовк Лідія, пройти крізь жахіття колективізації, пережити смерть матері, сиротинець, примусову працю на донецьких каменоломнях, арешт, переслідування, і найстрашніше - голод 30-их  та 4-их . Проте вижити, пам'ятати прізвища, імена, тих, хто ніс смерть, відбираючи останні зерна. Розповісти всі події до найменших дрібниць нащадкам, аби не довелося "так бідувати, як мій тато і ми з сестрами"... Маючи землю, хату, все втратити через радянщину.

Кожен, чи кожна жителі України, - до співчуття маємо додати патріотизму, віри, надії, любові до своєї землі . І непрощення радянському тоталітарному режиму!

Не забудемо! Не пробачимо! Дай Бог здоров'я живим , а замореним голодом - Вічна Пам'ять!»

Людмила Літвінова також повідомила,  що в селі Біляни залишилось ще дві жінки - 95-ти річна Мілевська Ганна та 94-річна Кандибольська Ганна, які пам‘ятають ті трагічні події.

Також пані Людмила розповідає, що зробила кілька записів та передала їх до Вінниці.

«І де вони ділися, не знаю», - каже.

 

о

Сподобалася стаття? Розкажи про неї